Цієї весни черкаське земляцтво згадає сумні події загибелі старих і славних сіл та міст, які пішли під затоплення при створенні Кременчуцького моря. 60 літ тому, 1956-го, майбутнім переселенцям офіційно було доведено про відповідні „плани партії“, а 55 років тому, у пам’ятному „гагарінському“, одна з найбільших у світі рукотворних водойм остаточно поглинула віками обжиті місця. Лік „переселеним дворам“ йшов на тисячі, повідомляє Акцент.
Міф про енергетику
Згідно офіційної версії кремлівських вождів, ідея будівництва Кременчуцького гідровузла і „рукотворних морів“ була обумовлена необхідністю вирішення енергетичних завдань УРСР й ухвалена наприкінці 1949-го. І лише найвищі посадовці держави знали про головну причину появи майбутнього широкого водорозділу України: у випадку наступу військ тільки-но створеного блоку НАТО каскад гребель мав бути зруйнований авіаударами, що створило б уздовж всієї республіки неподоланне для ворожої техніки болото, завшир у 40-50 км. Звісно, у такому випадку ніхто, нікого, і нікуди б не відселяв з усіма відповідними наслідками для сотень тисяч побережників. А про потреби енергетики у Москві дійсно говорили, але ще в 1932-му. Тоді-то й була доведена необхідність перетворення старого Дніпра у нове море. На означені часи від задуму практично відмовилися, як то кажуть – гра не вартувала свічок, до того ж вимагалося першочергово вирішувати продовольчі проблеми та піднімати тваринництво, а затоплення цьому аж ніяк не сприяло. Але уявний зовнішній агресор змусив повернутися до давнішнього задуму. Хоча чимало авторитетних істориків схильні вважати, що й це ще не вся правда. Все життя Сталін дуже підозріло ставився до України й українців, пам’ятаючи і про потужні селянські бунти в часи, коли радянська влада вже давно скрізь утвердилася, і про супротив УПА, який після отого 1949-го тривав ще десятиліття, тож звістки про остаточну перемогу над повстанцями Сталін так і не дочекався.
Як це було
Самовиця, Більки, Мутихи, Мойсинці, Демки, Бузьки, Пищики, Митьки, Дубинка, Червоне, Богай... Моя бабуся була родом з Мутих, і малим як „вечірню казку“ я слухав про луки, ожинники, про дорогу на черкаський базар через дерев’яний міст, сходжену її старшою сестрою Настею з „урожаєм“ покритих туманцем ягід. Мені справді невтямки було – як то можна села затопити. Тоді у ще ненавченій грамоті голові не вкладався не те, щоб моральний бік справи, а й „технічний“. Те було вже у Воронинцях, куди мене з Черкас стабільно відправляли на літо. І якось через кілька десятиліть від знаного усіма Юрія Петровича Тупицького випадково дізнався, що й цьому селу підписали вирок. Просто пощастило йому з земляками-покровителями: директор воронинської школи Андрій Сергійович Михно переконав високопосадовця в міністерстві сільського господарства Кирила Свиридовича Назаренка „підняти питання по Воронинцях“, вивести їх із зони затоплення. Як вже там воно було, як вдалося, – невідомо, але село врятували.
Пригадалася також давнішня розмова з колегою по журналістському цеху з обласного радіо, уродженкою Мойсинців тодішнього Іркліївського району, Ніною Черняк. Ніна Іванівна розповідала, що 1956 року туди приїхали якісь військові. Виявилося – топографи: робили фотографії, ходили по дворах, міряли, записували. Ще з ними були цивільні екологи, які теж всі околиці обходили й обдивилися.