Черкащанка Ірина із позивним «Марго» більше семи місяців як доброволець воювала у зоні АТО. На передовій жінка керувала штурмовою ротою п’ятого окремого добровольчого батальйону «Правого сектору». Нині Ірина вдома, на Черкащині. Тут на неї чекали мама і семирічна донечка Поліна.

Як їй, жінці, воювалося на Донбасі, як доводилося ховати побратимів - у сюжеті Радіо Свобода.

26-річна Ірина влітку на схід України поїхала разом із черкаськими волонтерами. Згодом вони повернулися додому, а жінка залишилася на Донбасі. Під час Революції гідності Ірина була місцевою активісткою, однією із перших долучилася до лав черкаської самооборони. Коли ж почалися події на сході, чимало її друзів поїхало воювати.

Не змогла всидіти вдома й вона. Як приїхала, то хлопці спершу проганяли. Казали, що жінкам не місце в зоні бойових дій і, врешті-решт, таки відправили Ірину додому. Однак жінка все одно шукала спосіб повернутися на Донбас. І таки записалася добровольцем до п’ятого окремого добровольчого батальйону «Правого сектору».

«Мене зразу відправили до першої штурмової роти. Роззнайомилася з хлопцями, через три тижні навчилася складати-розкладати автомат, постійно ходила на полігон, на стрільбище. Мені усе було цікаво: як гранати кидають, яка правильна повинна бути стійка, коли ти ведеш бойову дію. До розвідки ходила, бо мене цікавило, як вони працюють. За три тижні у складі групи із семи осіб мене відправили у Піски. Там я була другим номером кулеметника. Доводилося збивати руки до крові, заряджати стрічки. Ну нічого, зате маю добрий бойовий досвід. Наскільки мені було легше на душі, що я перебуваю тут, допомагаю, щось роблю для того, щоб в Україні був мир», – говорить вона.

У батальйоні Ірина отримала позивний «Марго». Згадує, як довго думала над псевдо? Серед варіантів були й «Америка», і «Смерека», і «Калина». Однак хлопці назвали її «Марго». А згодом у Пісках знайшли книжку Олександра Дюма «Королева Марго»: попідписували і презентували її Ірині. Удома книга стоїть на видному місці: серед пам’ятних речей з передової та цукерок «Марго», які подарували їй на честь псевдо.

У зоні АТО «Марго» пробула більше семи місяців. За цей час стала старшиною першої штурмової роти.

«Вийшло так, що штурмова рота залишилася без керівництва, бо командир поїхав на ротацію. А хлопців багато. Зараз наша перша штурмова рота налічує 76 осіб – чоловіки від 19 до 50 років. Тому взяла командування на себе. Хлопці почали мене слухатися, я почала ними керувати, – продовжує Ірина. – Жінки там на рівні з чоловіками. Хлопці постійно за мене хвилювалися: запитували, чи зробити чай чи каву, чи не голодна? Вони ставилися до мене як до сестри, не було ніяких негативних думок. По воду ми разом, і дрова рубати разом. Або ж поки мої хлопці набивають стрічки, я дров нарубаю, щоб на позиції можна було в буржуйку підкинути і води нагріти на чай».

Ірина відмежовується від людей, які не усвідомлюють, що відбувається на Донбасі. Особливо зачіпають її за живе питання: «для чого ти туди поїхала?» чи «що змінилося?» Адже війна ж усе одно не закінчилася», – додає вона.

«Якщо так кожен буде думати, ми ніколи не переможемо. Коли кожен потроху буде вкладати свою частинку, то все зміниться на краще. Я все-таки вірю, що ми переможемо, бо не хотілося б, дуже не хотілося б віддати ту територію. Бо дуже великі втрати побратимів, дуже багато крові пролилося і дуже велика ціна тій території. І просто так її здати… Я думаю, що ті, хто зараз на небі чують нас і дивляться, на те, що відбувається, вони нам не пробачать, якщо ми здамо ці позиції», – говорить «Марго».

Жінка переконана, що ситуацію не вирішить жоден мур між вільною і окупованою територіями. Адже сепаратисти не збираються жити у так званих «ДНР» і «ЛНР», тому й надалі розширюватимуть свої кордони.

«Вони розповзуться по всій Україні. Вони шукатимуть нас – тих, хто проти них воював. Встановлюватимуть скрізь свої порядки. І буде те, що в Пісках, в Маріуполі. Справді, це страшно, коли ти заходиш у селище, а в будинках дитячі фото, колиска, візочок, весільні фотокартки. І це все під осколками, без даху, в мінах. Я не уявляю, щоб це зараз було тут, у нас. Я б не тікала, а сім’ю б вивезла. Бо я точно знаю: якщо буде повномасштабна війна, то я ітиму до своїх побратимів і будемо продовжувати те, що ми робили», – говорить жінка.

Більшості побратимів, з якими Ірина захищала українські землі, вже немає серед живих. Жінці довелося провести в останню путь не одного друга.

«Тяжко, тяжко втрачати, коли з однієї миски їси, з однієї чашки п’єш, живеш, щодня їх бачиш, протягом багатьох місяців спілкуєшся і вже знаєш характер кожного, знаєш до кожного підхід. І коли повідомляють тобі, що немає цієї людини…Востаннє, коли ховала, зрозуміла, що звикаєш до цього негативу, до цих втрат, до цього болю. Звичка уже. І це дуже страшно. Що найбільше лякає – це коли ти звикаєш до війни, до крові, до втрат. Коли ти вже нічого не відчуваєш. Душа розривається, а емоцій немає. Страшно, коли немає почуттів…» – зізнається Ірина.

За час перебування в АТО, «Марго» тричі була вдома. А там на неї чекали семирічна донечка Полінка і мама. Спершу, згадує жінка, мала плакала, а мама дуже хвилювалася. Ірина дзвонила додому, заспокоювала, що вона там – не єдина жінка. Тепер Полінка пишається, що її мама – справжній герой.

«Я малювала їй малюнки і дзвонила по телефону, підтримувала її. Щоб вона повернулася, щоб Україна перемогла. Без мами було гірше, бо я не бачила її очі, не чула голос наживо», – говорить Полінка.

Поки що на передову Ірина повертатися не збирається. Говорить, що донечці дуже не вистачає мами, тож жінка хоче свій час присвятити Полінці. Однак вкотре наголошує: якщо розпочнеться повномасштабна війна – воювати вона піде першою.

0472.ua

26-річна черкащанка воювала старшиною штурмової роти «Правого сектору» (відео)

Черкащанка Ірина із позивним «Марго» більше семи місяців як доброволець воювала у зоні АТО. На передовій жінка керувала штурмовою ротою п’ятого окремого добровольчого батальйону «Правого сектору». Нині Ірина вдома, на Черкащині. Тут на неї чекали мама і семирічна донечка Поліна.

Як їй, жінці, воювалося на Донбасі, як доводилося ховати побратимів - у сюжеті Радіо Свобода.

26-річна Ірина влітку на схід України поїхала разом із черкаськими волонтерами. Згодом вони повернулися додому, а жінка залишилася на Донбасі. Під час Революції гідності Ірина була місцевою активісткою, однією із перших долучилася до лав черкаської самооборони. Коли ж почалися події на сході, чимало її друзів поїхало воювати.

Не змогла всидіти вдома й вона. Як приїхала, то хлопці спершу проганяли. Казали, що жінкам не місце в зоні бойових дій і, врешті-решт, таки відправили Ірину додому. Однак жінка все одно шукала спосіб повернутися на Донбас. І таки записалася добровольцем до п’ятого окремого добровольчого батальйону «Правого сектору».

«Мене зразу відправили до першої штурмової роти. Роззнайомилася з хлопцями, через три тижні навчилася складати-розкладати автомат, постійно ходила на полігон, на стрільбище. Мені усе було цікаво: як гранати кидають, яка правильна повинна бути стійка, коли ти ведеш бойову дію. До розвідки ходила, бо мене цікавило, як вони працюють. За три тижні у складі групи із семи осіб мене відправили у Піски. Там я була другим номером кулеметника. Доводилося збивати руки до крові, заряджати стрічки. Ну нічого, зате маю добрий бойовий досвід. Наскільки мені було легше на душі, що я перебуваю тут, допомагаю, щось роблю для того, щоб в Україні був мир», – говорить вона.

У батальйоні Ірина отримала позивний «Марго». Згадує, як довго думала над псевдо? Серед варіантів були й «Америка», і «Смерека», і «Калина». Однак хлопці назвали її «Марго». А згодом у Пісках знайшли книжку Олександра Дюма «Королева Марго»: попідписували і презентували її Ірині. Удома книга стоїть на видному місці: серед пам’ятних речей з передової та цукерок «Марго», які подарували їй на честь псевдо.

У зоні АТО «Марго» пробула більше семи місяців. За цей час стала старшиною першої штурмової роти.

«Вийшло так, що штурмова рота залишилася без керівництва, бо командир поїхав на ротацію. А хлопців багато. Зараз наша перша штурмова рота налічує 76 осіб – чоловіки від 19 до 50 років. Тому взяла командування на себе. Хлопці почали мене слухатися, я почала ними керувати, – продовжує Ірина. – Жінки там на рівні з чоловіками. Хлопці постійно за мене хвилювалися: запитували, чи зробити чай чи каву, чи не голодна? Вони ставилися до мене як до сестри, не було ніяких негативних думок. По воду ми разом, і дрова рубати разом. Або ж поки мої хлопці набивають стрічки, я дров нарубаю, щоб на позиції можна було в буржуйку підкинути і води нагріти на чай».

Ірина відмежовується від людей, які не усвідомлюють, що відбувається на Донбасі. Особливо зачіпають її за живе питання: «для чого ти туди поїхала?» чи «що змінилося?» Адже війна ж усе одно не закінчилася», – додає вона.

«Якщо так кожен буде думати, ми ніколи не переможемо. Коли кожен потроху буде вкладати свою частинку, то все зміниться на краще. Я все-таки вірю, що ми переможемо, бо не хотілося б, дуже не хотілося б віддати ту територію. Бо дуже великі втрати побратимів, дуже багато крові пролилося і дуже велика ціна тій території. І просто так її здати… Я думаю, що ті, хто зараз на небі чують нас і дивляться, на те, що відбувається, вони нам не пробачать, якщо ми здамо ці позиції», – говорить «Марго».

Жінка переконана, що ситуацію не вирішить жоден мур між вільною і окупованою територіями. Адже сепаратисти не збираються жити у так званих «ДНР» і «ЛНР», тому й надалі розширюватимуть свої кордони.

«Вони розповзуться по всій Україні. Вони шукатимуть нас – тих, хто проти них воював. Встановлюватимуть скрізь свої порядки. І буде те, що в Пісках, в Маріуполі. Справді, це страшно, коли ти заходиш у селище, а в будинках дитячі фото, колиска, візочок, весільні фотокартки. І це все під осколками, без даху, в мінах. Я не уявляю, щоб це зараз було тут, у нас. Я б не тікала, а сім’ю б вивезла. Бо я точно знаю: якщо буде повномасштабна війна, то я ітиму до своїх побратимів і будемо продовжувати те, що ми робили», – говорить жінка.

Більшості побратимів, з якими Ірина захищала українські землі, вже немає серед живих. Жінці довелося провести в останню путь не одного друга.

«Тяжко, тяжко втрачати, коли з однієї миски їси, з однієї чашки п’єш, живеш, щодня їх бачиш, протягом багатьох місяців спілкуєшся і вже знаєш характер кожного, знаєш до кожного підхід. І коли повідомляють тобі, що немає цієї людини…Востаннє, коли ховала, зрозуміла, що звикаєш до цього негативу, до цих втрат, до цього болю. Звичка уже. І це дуже страшно. Що найбільше лякає – це коли ти звикаєш до війни, до крові, до втрат. Коли ти вже нічого не відчуваєш. Душа розривається, а емоцій немає. Страшно, коли немає почуттів…» – зізнається Ірина.

За час перебування в АТО, «Марго» тричі була вдома. А там на неї чекали семирічна донечка Полінка і мама. Спершу, згадує жінка, мала плакала, а мама дуже хвилювалася. Ірина дзвонила додому, заспокоювала, що вона там – не єдина жінка. Тепер Полінка пишається, що її мама – справжній герой.

«Я малювала їй малюнки і дзвонила по телефону, підтримувала її. Щоб вона повернулася, щоб Україна перемогла. Без мами було гірше, бо я не бачила її очі, не чула голос наживо», – говорить Полінка.

Поки що на передову Ірина повертатися не збирається. Говорить, що донечці дуже не вистачає мами, тож жінка хоче свій час присвятити Полінці. Однак вкотре наголошує: якщо розпочнеться повномасштабна війна – воювати вона піде першою.

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати