• Головна
  • Попри тяжкі поранення, черкащанин готовий воювати далі
15:24, 21 листопада 2014 р.

Попри тяжкі поранення, черкащанин готовий воювати далі

Три місяці лікується від поранення, отриманого в зоні АТО, черкащанин Олег Хоменко. Його було поранено наприкінці липня під Савур-Могилою. Однак не зважаючи на тяжке поранення, він і зараз готовий взяти до рук зброю, пишуть "Вечірні Черкаси".

- Олеже, як ти потрапив у зону бойових дій?

- Після закінчення навчання у Черкаському Професійному Ліцеї №17 одразу пішов на строкову службу у військову частину А-2167 у Білій Церкві. Ще як тільки розпочинався Майдан, до нашої частини надійшла вказівка готувати всі боєприпаси, зброю, військову техніку до виїзду. Вже знали, що буде війна. Вся бригада готувалась до чогось, але ніхто не розумів до чого. Вже навесні всіх строковиків переводили в інші бригади які не приймали участі в АТО. Ми залишилися в бригаді, на варті, в нарядах по роті та приймали резервістів. В подальшому ми з офіцерами та резервістами, переправляли нашу техніку на Житомир, і при цьому ми, строковики  були як виїзна варта «супроводження ешелону».  Доїхавши вже до Житомира, ми зрозуміли, що цю техніку, яку ми супроводжували направляють в зону антитерористичної операції. І нас відповідно також. Проте ніхто із нашої команди не заперечував і не шукав шляху назад. Ми готові були боронити Схід, щоб окупанти не розповзлися всією Україною. І пам’ятаю, по дорозі в АТО 10 квітня, я святкував свій День народження у поїзді.

- Куди вас направили після приїзду до місця призначення?

- Після підготовки на полігоні у Житомирі, ми почали маршем рухатись у сторону Маріуполя та Донецька. Кілька раз нам сепаратисти перекривали дорогу. Команди від керівництва ніякої не поступало. Все мали вирішувати самі. Оскільки давити людей технікою ми теж не могли, та і не хотіли, то нам залишалося лише повертатися до місця дислокації. Через тиждень ми таки прорвались маршем і прийшли у село Антонівка Куйбишевського району. Це був травень. Там нам повідомили, що під Луганськом нашу 72-гу механізовану бригаду оточили в кільце. Нашій бригаді дали команду прямувати туди. Треба було рятувати своїх.  

- І ви відправились до Луганська?

- Ми недоїхали. По дорозі машина БМП-2 на якій я і перебував зламалась. Інші хлопці із нашої бригади поїхали далі, а нам довелося два тижні чекати, доки відремонтують нашу машину. Доки була затримка через технічну несправність, сепаратисти почали активно обстрілювати наш блокпост курган Саур-Могила. Там наша бригада і лишилась, тому що через постійні обстріли, потрібна була підтримка іншим бійцям.

- А щодо техніки, часто таке траплялось, що підводила техніка? І взагалі, наскільки забезпечена українська армія?

- Це жах! Уявіть собі, якщо звичайна бригада у зону військового конфлікту може виїхати за три доби, то в нашому випадку, ми готували техніку два місяці. Ви уявляєте, в якому стані ця техніка. У Маріуполі, де вже частково були бойові дії, вся наша бригада була без бронежилетів. Лише через місяць один волонтер «вибив» від держави для моєї роти  із 60 осіб тільки 30 бронежилетів. Інша ситуація: коли ми стояли під Саур-Могилою три дні у нас зовсім не було ні патронів, ні боєприпасів. Нас обстрілювали з усіх сторін, а ми стояли «голі й босі» і не могли ніяк себе захистити. Три дні дзвонили, просили, щоб привезли хоч якусь зброю. Натомість нам привезли протитанкові ракети, якими не можна було нічого зробити.

- Хто більше допомагає армії, забезпечує її: держава чи волонтери?

- Звичайно волонтери. Якби не вони, то хтозна, що б з нами було. Волонтери нам привозили все необхідне: одяг, їжу, медичну допомогу. Державі взагалі байдуже, ми там, як м’ясо. Владці тільки розказують, як вони забезпечують армію, скільки коштів витратили на боєприпаси та техніку. От тільки, де воно все, ніхто з тих, хто був або зараз під кулями, не знає.

- А чи допомагало вам місцеве населення?
- Так, були деякі сім’ї, які давали нам харчі, питну воду, одяг. Однак таких сімей дуже мало. Решті жителів було байдуже, вони за себе переживали. Було таке, що ми і зелену воду зі ставка пили, хліба і води чистої взагалі не було.

- А як місцеве населення ставиться до української армії?

- Тамтешні люди дивилися на нас як на собак. Загалом, пам’ятаю, ішли ми по селу, віталися з місцевими, а вони у відповідь лише скоса подивляться на тебе і все. Один чоловік зізнався, що йому взагалі байдуже, він не підтримує «ні наших, ні ваших». Якщо прийде українець зі зброєю, то він підтримуватиме українську армію, якщо прийде росіянин – буде на боці ДНР. Для нього головне живим лишитись.

- Як ти вважаєш: на Сході воюють за гроші чи за ідею? Чи є російські найманці?

- Так, з нами воюють регулярні російські війська. На кордоні та на території України потужна російська бойова техніка. Так, знаю, впіймали наші одного сепаратиста на кордоні і він зізнався: за те, щоб вбивати нас, російські найманці отримують від 300 доларів у місяць. А у самих сепаратистів лише два виходи: або його вб’ють в Україні, або, якщо він втече, в Росії вб’ють його і всю його сім’ю.

- Як воно - тримати у руках зброю і вбивати інших?

- Нам одразу пояснили: якщо не ви, то вас! Там думати про це немає коли. Кожен з тих, хто зараз воює розуміє: якщо я не поїду, то сепаратисти можуть розлізтися всією Україною. А я поїхав, щоб уберегти своїх рідних від того жаху.  

- Що найважче для тебе було на війні?

- Мабуть, найважче пережити той момент, коли вбивають твоїх бойових товаришів. Говорять, що на війні не повинно бути друзів. А у мене був такий друг Руслан. Сам він зі Сміли. Ми разом служили, на війні здружилися. Саме його вбивство було для мене найтяжчим. Під час мінометного обстрілу, Руслану у висок потрапив осколок. І все – друга не стало.

- А для тебе який день на війні став фатальним?

- Ми тоді якраз охороняли блокпост біля кургану Саур-Могила. Сам курган на той момент був у руках сепаратистів. Через їх зручне розташування, російські найманці могли обстрілювати немалу частину Донецької області. Нашим завданням було втримати блокпост, тобто не дати російським найманцям взяти сили АТО в оточення також перекидати техніку сепаратистам. Нас постійно обстрілювали, а дати відсіч ми не могли тому що не отримували тої підтримки що потребували. Але ми все одно трималися и не покидали наших позицій.  Потім нас передислокували на тимчасовий командний пункт 72-ОМБР. А ось там 22 липня о 2:00 години ночі ми потрапили під черговий обстріл з системи « град» який и став для мене та інших бійців АТО фатальним.

- І куди далі направляють поранених?

- У мене були жахливі рвані рани. З другої години ночі до восьмої ранку я пролежав у звичайній польовій палатці. Там мене накололи незрозумілими наркотичними речовинами, щоб хоч якось втамувати біль. Це все, чим мені на той момент допомогли. Ну ще періодично заходили питали, чи я живий. Вже вранці вертольотом мене забрали до Дніпропетровської лікарні. Там надали першу необхідну допомогу: всі порубані органи вийняли назовні, очистили трохи організм. Дніпропетровські лікарі та волонтери категорично забороняли мене транспортувати, бо це могло призвести до негативних наслідків. Взагалі імовірність того, що я виживу була лише 15%.  Але звідти, можна сказати, нас «викрали», щоб переправити всіх важко поранених літаком до Вінниці. Мене ще винесли через двері, а хлопців на носилках передавали навіть через вікна. Вже у Вінниці я переніс три операції. Таке відчуття зараз, наче другий раз народився.

- А як батьки відреагували на те, що ти поїхав у зону АТО?

- Я довго батькам не зізнавався. Постійно говорив, що я в частині, навіть коли на полігон повезли, говорив, що я в наряді. Батько дізнався, коли ми були на блокпосту під Маріуполем. Він мене зрозумів і підтримав. А мама взагалі зрозуміла, що я був на війні, коли прийшов лист зі звісткою про те, що я ранений.

- Як почуваєш себе після поранення?

- Вже стан здоров'я покращується, але поранення було дуже важке і тепер мене чекає довгий період реабілітації. Мені потрібно дотримуватись дієти, яка розрахована десь на рік або й більше. Все залежить від того як організм відновлюватиметься після поранення. А також головне – ніяких фізичних навантажень, щоб не було загрузки на організм!

- Як довго проходив реабілітацію? Чи довго ще лікуватись?

Після поранення було два місяці реабілітаційного періоду. Морально вже наче легше після побаченого та пережитого. Як виявилося, мене ще спробуй зламати! (сміється! – авт.) Щодо фізичного стану, то до повного відновлення ще далеко. Перший місяць після операції мені постійно робили уколи, місяць ходив на різні процедури для покращення стану здоров’я. Загалом у Вінницькому госпіталі я пробув майже півтора місяці, потім місяць вдома лікувався, а далі знову у Вінниці.

- Хто допомагав під час лікуванні: волонтери, просто добрі люди? 
Ну в першу чергу лікарі. Саме вони поставили мене на ноги. За що я їм дуже вдячний. А також допомагали волонтери, котрі заходили кожного дня до нас в госпіталь, приносили необхідні речі. І мої найкращі друзі (Артем Кунік та Олександр Молошняк), які одразу відреагували і через кілька днів приїхали до мене. Вони щодня були зі мною, хоча і живуть у Черкасах, але вони були поряд і підтримували мене. А також звісно морально підтримували мене мої батьки, які і не відходили від мене за весь час перебування в госпіталі!

- А чи допомагали черкасці

Так. Жителі Черкас дуже допомогли мені та моїй родині коштами, які зараз витрачаємо на недешеве лікування.

- А чим ти у цей період займаєшся?

- Поки що служу далі, збираю документи на звільнення!

- А під час такої ситуації у країні важко документи збирати?

- Так, я вже два місяці бігаю, ніяк не можу всі справки отримати. І доречі, тільки нещодавно вибив справку «Про участь в АТО».

- Які у тебе плани на майбутнє?

- Найперше: звільнитись із армії, потім знайти цивільну роботу, знайти гарну та щиру Українку та жити разом з нею під мирним небом.

- А як ти думаєш, чим закінчиться війна із Росією?

Навіть думати про це не хочу. Але українці налаштовані на масштабну бійку. Україну віддавати ніхто не буде.

- Чи змінилося ставлення до життя після війни?

- Звичайно. Почав цінувати те, чого раніше не цінував. Став серйознішим і тепер задумуюсь про ті звичайні життєві цінності, на які раніше не звертав увагу.

- А готовий повернутися назад на війну?

Готовий. Але через стан здоров’я я там довго не витримаю. Якщо буде треба, я боротимуся за незалежність України. Я люблю свою державу, я хочу жити саме в Україні і зроблю для цього все можливе.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Олег Хоменко #Черкаси
Оголошення
live comments feed...