Черкащани відвезли гуманітарний вантаж до Слов’янська (фото)

Три дні тому журналістка Тетяна Воронцова, активістка Черкаського громадського блокпосту Оксаною Циганок, підприємиця Лариса, голова Черкаської облради Валентиною Коваленко, народний депутат Леонід Даценко та смілянський Правий сектор відвезли з Черкас гуманітарний вантаж  до Слов’янська Луганської області та під Донецьк.

«Ми возили туди гуманітарний вантаж – одяг, харчі, та найголовніше – міношукач. Ми відвідали 95-ту аеромобільну бригаду та дві танкові бригади, де воюють наші хлопці з Черкащини», – повідомляє у Facebook Валентина Михайлівна. – «Вразили умови, у яких живуть військові: в них навіть немає спальних мішків, вони сплять просто на землі. Наші захисники воюють за допомогою допотопної техніки і зброї. Аеромобільна бригада дислокується на території сміттєзвалища. Це також справляє гнітюче враження. Та на матеріальне забезпечення хлопці не скаржаться, зате скаржаться на військове командування. Вони хотіли б, щоб була чіткіша координація їхніх дій.

«Звук, як стрыляють «Гради» пам’ятатиму, мабуть, усе своє життя. Також ми ледве не стали жертвами підлості попів Московського патріархату. Хотіли попроситися на нічліг до церкви. Та, побачивши нас, священики почали з кимось активно перемовлятися по рації. Ми відчули неладне і заночували в іншому місці. І недарма. Наступного дня ми дізналися, що ця територія, де ми хотіли заночувати, потрапила під обстріл. На фоні усіх жахів війни справжньою фантасмагорією виглядала картина, побачена нами під Донецьком. На пляжі там спокійно засмагали і відпочивали люди. В мене виникло риторичне питання: хіба це їхня війна? Напевне, що ні», – пише Валентина Коваленко.

«Зона антитерористичної операції зустріла черкащан ощетиненими зброєю блок-постами, які доброзичливо, але ретельно перевіряли всі автомобілі. Хлопці нічого не просили, казали, що вже мають усе, бо частина гуманітарних вантажів розвантажується тут, оскільки водії бояться їхати вглиб зони бойових дій. Служба на цих крайніх точках АТО, як казали вояки, – своєрідний відпочинок, навіть курорт, і щиро бажали удачі усім, хто наважувався їхати далі», - ділиться спогадами журналістка Тетяна Воронцова. 

«Першим пунктом нашого маршруту був Слов’янськ. Це місто одразу дихнуло ворожістю, адже те, що називають блок-постами сепаратистів, – це грандіозна лінія оборони, збудована за всіма воєнними правилами, кількарівнева, залита бетоном. Таке прості «ополченці» не збудують, адже навіть наші бойові вогневі точки із земляними ровами, «бліндажами» із ящиків з-під зброї та бетонними блоками, присипаними землею у порівнянні із сепаратиськими укріпленнями виглядали дитячими ігровими майданчиками. Вибити звідси банди, озброєні танками та «Градами», було справді героїчним завданням. І полягло тут наших хлопців та мирних жителів набагато більше, ніж передають у офіційних зведеннях. Навіть якби про це нам не сказали військові, ми б самі здогадались по кількості понівеченої бронетехніки, залишки якої ще не встигли прибрати, по зруйнованих багатоповерхівках і розбомблених вулицях.

Гнітюче враження «чужої» території в сепаратиських оплотах Слов’янську та Краматорську трохи розвіювали лише нашвидкуруч виведені фарбою синьо-жовті прапори на електростовпах та біг-борди типу «Слов’янськ – це Україна» або «Дякуємо українській армії за звільнення Краматорська». У наших же вояків на блок-постах тут був якийсь неприродньо відсторонений вигляд, вони не посміхались і не жартували.

До речі, бойових побратимів наші солдати тут рідко називають на ім’я. Більше користуються псевдо, як вояки УПА. Та й почуваються вони, в більшості випадків, як партизани. Поранених називають просто “трьохсотими”. Загиблих – «двохсоті». Без ідентифікації. Напевне, через те, що своїх вбитих товаришів продовжують вважати живими.

«Таке у нас тут кожен день, горювати немає коли», – розтлумачив молоденький командир однієї із десантних частин на ім’я Богдан.

«А чому ти пішов добровольцем?» – питаємо.

«Час обирає людей. Я відчув, що настав мій час», – по-філософськи пояснив хлопець.

Коли він нас проводжав, то заплакав. Нам стало не по-собі, бо ми не очікували, що такий «осмалений, як гиря» козак у якусь мить може стати настільки вразливим. Леонід Даценко тільки і знайшовся, що роздав свої візитки хлопцям.

«Якщо що, то дзвоніть. Я буду криком кричати про ваші важкі будні на всіх рівнях», – сказав він.

А ми перепитали, чи, бува, не приїжджають на лінію фронту інші депутати.

«Ні, депутатів ми тут ще не бачили».

«А як же Ляшко? – здивувались ми. – Ляшко ж у вас буває?»

«Та ні! Хлопці якось дзвонили йому, просили броники, але ні Ляшка, ні броників по цей день немає», – була відповідь.

Після цього наша “бойова” група розділилась, і далі ми поїхали одним автобусом, бо хлопці вирушили у забутий львів’янами добровольчий батальйон “Львів”.

Взагалі, на Сході і в армії, і в загонах воює більшість добровольців. Дехто з них немає ані сім’ї, ані дому, але на запитання, чому вони захищають чужий для них Донбас, відповідають жорстко:

«Нам глибоко начхати на місцеве населення, яке на Донеччині на дев’яносто відсотків, а на Луганщині на шістдесят ненавидить Україну і нас, але якщо ми не зупинимо росіян тут, вони підуть далі».

Утім, на практиці хлопці намагаються врятувати кожну невинну душу. А такими вважають і простих людей, які не беруться за зброю, і домашніх тварин. На підтвердження в одній із частин, нам розповіли буденну історію десантника Володимира із Лисянки. Хлопці забезпечували можливість мирним жителям одного із донецьких сіл евакуюватись перед початком наступу. Люди з ненавистю дивились на озброєних «укрів», як тут називають наших солдат, але повільно вантажились у автобуси. Аж тут із одного краю площу почало «накривати» «Градом». Особливість цього бомбардування така, що він швидко, але крок за кроком «переорює» територію. Люди кинулись в розтіч, залишивши посеред площі маленьку дівчинку. ЇЇ батько опинився по один бік, мати – по інший. Всі кричали, але не бігли її рятувать. Дитина в істериці затулила вуха і тонко верещала. Моментально зорієнтувався один Володя. Він вискочив на площу, вхопив дитину і висмикнув буквально з-під снаряда, при цьому сам дивом залишився живим. Оговтавшись після бомбардування, люди, як перелякана череда, стовпились біля ще недавно ненависних «майданутих фашистів», смикали за рукави і благали пошвидше вивезти їх з цього пекла на Україну.

«Вони просто зрозуміли, що ми не такі, як їм втовкли «сепари», – розповіли десантники.

А в 51-ій окремій механізованій бригаді, яка зараз веде бої під Донецьком, наших черкащан взагалі вважають божевільними.

«Ваші черкащани або безсмертні, або безбашенні», – сказав нам молодий танкіст Микола із Луцька, який на «гражданці» був журналістом впливового волинського видання.

«Кажуть, що найбільші патріоти – західняки, але я переконався, що черкащани – це найгероїчніші солдати. Вони або безсмертні, або «безбашенні». Ну, хто ще може йти на штурм в одній тельняшці і повертатись без жодної подряпини?! В їхніх очах є щось таке божевільне, що навіть кулі лякаються», – переконаний Микола.

Однак, окрім «безбашенності» і героїзму, у наших солдатів часто немає іншої зброї та захисту. Ми зустрічали прапорщика, який світив «соромом» у роздертих штанях, розвідників у резинових шльопанцях і без бронежилетів, навіть одного десантника без автомата, бо його закинуло в одну частину, а «Камаз» із його речами і зброєю на кілька днів застряг в іншій, бачили символічні картини танкових бригад на смітнику та частини на передовій, в які тижнями не заглядають командири. Всі вони нерідко сидять без води, без їжі і без набоїв. А на запитання, що їм потрібно, зазвичай, відповідають:

«Дайте нам зброю і наказ, щоб швидко покінчили з усім цим!»

А потім, подумавши, додають:

«Мабуть, тільки наказ, бо ми і на цих танках, які інколи навіть заводяться самі, дійдемо до кордону».

При цьому, рядові бійці переконані, що війну умисне хтось затягує. Що хтось навмисне дає вказівки відсилати хлопців у відпустки так, щоб їм не вистачало пару днів для оформлення статусу учасника бойових дій, створює проблеми для відпочинку їхніх діток за кордоном, не даючи їм можливості оформити відповідні довіреності, як-то сталося із багатодітним батьком зі Сміли, відправляє десантників чіпляти український прапор у ще “незачищені” села, де тих розстрілюють, не вчить солдатів воювати, ба навіть виживати в боях, не бере в армію бійців із досвідом війни в гарячих точках.

«Знаєте, влада, як риба, гниє з голови, а чистити її в нас починають з хвоста», – сказав той самий Микола з Луцька, який мені до болю нагадав Кузнєчика із фільма «В бій ідуть одні старі».

«Хтось заробляє на цьому політичні, чи ще якісь дивіденти, і прагне, щоб нас якомога менше повернулось додому. Але ми повернемось», – з веселою легкою посмішкою резюмував він, і жартома кинувши до хлопців в «Уазику», які під’їхали до нашого автобуса, – «не кужели, піхото», розмашистими кроками з кавуном під пахвою пішов до свого закопаного на смітнику танка».