Вдова Героя України: «Чоловік чотири рази ходив у військкомат, але його все не брали»...

Орден «Зірка Героя», який добровольцю батальйону «Київська Русь» Сергію Цимбалу присвоїли посмертно, Президент України Петро Порошенко вручив його вдові Лілії та чотирирічному синові. Сергій загинув у бою ще в жовтні минулого року, але про смерть тата жінка розповіла дитині тільки недавно, пишуть «Факти».

   Сергія Цимбала не випадково нагородили саме 1 грудня – в День прокуратури. До того як в Україні почалася війна, він був прокурором Дніпровської екологічної прокуратури міста Черкаси. Але взимку 2014 року в розпал протестних акцій на Майдані несподівано для всіх написав заяву про звільнення. Сказав, що не хоче бути в структурі, яка працює проти своїх же громадян.

   – А Сергій же любив свою роботу! – говорить Ліля. – Мріяв стати прокурором. Ще працюючи в податковій міліції, вступив на судово-прокурорський факультет до Національної академії імені Ярослава Мудрого. Отримавши диплом, став слідчим у прокуратурі Краснодона Луганської області. А вже через рік його перевели на посаду прокурора в Черкаси.

    На відміну від більшості співробітників правоохоронних органів, чоловік те, що відбувалося на Майдані, підтримував. Тоді ж, взимку, Сергій захворів. Знаходився вдома на лікарняному і не відходив від телевізора – стежив за подіями на Майдані. Казав, що сам хоче туди поїхати. Я відмовляла, просила не залишати мене з сином одну. Чоловік начебто прислухався, вийшов на роботу. Але потім прийшов і сказав: «Буду звільнятися. Ти ж бачиш, що відбувається в цій структурі. Прошу тебе, підтримай мене». Я підтримала. Він звільнився, і ми переїхали в наше рідне місто Ставище Київської області.

   У Ставищі Сергій Цимбал разом із друзями зайнявся формуванням загону місцевої самооборони. Але незабаром почалася мобілізація у зв’язку з подіями в Криму. Не чекаючи повістки, Сергій пішов у військкомат.

   – Але його не взяли, незважаючи на хорошу військову підготовку, – згадує Лілія. – Про свій перший похід у військкомат Сережа мені розповів – мовляв, пішов добровольцем. Я розплакалася: «Яким таким добровольцем?» «Я не боягуз який-небудь, щоб відсиджуватися вдома», – почула відповідь. Сподівалася, що, раз його не взяли, чоловік буде терпляче чекати повістку. Але невдовзі від знайомих дізналася, що він знову ходив у військкомат. І так чотири рази.

   – Зрештою взяли?

   – Ні. Тоді він і вирішив йти в добровольчий батальйон. Ні мені, ні батькам про це не сказав – розумів, якою буде реакція. 21 липня минулого року у нас був абсолютно звичайний день. Прокинулися, я відвела сина в садок. У ті дні у нього якраз був зламаний мобільний телефон. Я чекала, що ввечері він повернеться, але чоловіка не було. 22-го у мене був день народження. Я вже місця собі не знаходила, коли мені сказали: мовляв, його знову бачили біля військкомату. Я помчала туди. Прибігаю, а мені кажуть: «Цимбал? Так він вже в «Десну» поїхав, на навчання». Виявилося, чоловік записався в 25-й територіальний батальйон «Київська Русь». Усіма правдами і неправдами розшукала телефон хлопця з цього батальйону. Той сказав, що, як тільки приїде в «Десну», дасть моєму чоловікові трубку. Увечері дзвінок із незнайомого номера: «Лілу (Сергій завжди так мене називав), кохана! З Днем народження! Ти ж знаєш, я не міг сидіти вдома». «Я до тебе приїду, – сказала. – Просто зараз!» «Не треба. Тебе сюди не пустять». Пустили. Через два дні я вже була в навчальному центрі «Десна». Купила чоловікові новий мобільний телефон, привезла багато їжі. Я потім ще не раз до нього приїжджала. Брала з собою нашого сина Сашеньку. Так було до тих пір, поки в серпні Сергійка не відправили в зону АТО.

   Лілія і тоді намагалася зупинити чоловіка. Разом із сином і братом приїхала на залізничну платформу і в прямому сенсі зняла його з поїзда.

   – Просила чоловіка перевестися в спецпідрозділ, щоб у зоні АТО виконувати спеціальні завдання, – пояснює Лілія. – Якраз з’явилася така можливість. А Сергій свого часу служив у Французькому іноземному легіоні. Професійно займався рукопашним боєм, брав участь у чемпіонатах України. У нього була хороша підготовка, його взяли б у спецпідрозділ. Безпечніше це, ніж просто воювати? Не впевнена. Але в той момент мені так здавалося. Я начебто його навіть вмовила. Але процес оформлення в цей спецпідрозділ –справа не одного дня. А Сергій не міг чекати, коли на сході гинули наші бійці. І через кілька днів все одно поїхав до хлопців зi свого батальйону, які перебували під Дебальцевим.

   Коли прибув до своїх, товариші по службі дуже йому зраділи: «Легіонер» повернувся!» Такий позивний Сергій отримав, бо служив у миротворчому легіоні. Товариші по службі називали його душею батальйону. Дотепер називають...

   – Так і є, – говорить снайпер Віктор Хом’як. – У нашому добровольчому батальйоні зібралися люди різних професій: бізнесмени, вчителі, будівельники, міліціонери. Але прокурор у нас був один. Його історія всіх здивувала: міг би сидіти в кабінеті, отримувати зарплату і взагалі не думати про те, що тут відбувається. Його на фронт ніхто не забрав би. А він все кинув і пішов на війну. У «Легіонера» була дивовижна якість: що б не відбувалося, він умів переключитися, підбадьорити нас. Про те, яким він був у розвідці, можна розповідати дуже довго. Завдяки йому ми не раз залишалися живі. Рятував мирних жителів.

   – Побратими стали для нього другою сім’єю, – розповідає Лілія. – Як великий любитель спорту він ще на полігоні в «Десні» обладнав для хлопців спортивний майданчик із турніками. А коли на десять днів приїхав у відпустку, купив на позичені гроші позашляховик. Не для себе – для фронту. Це був старий «Міцубісі» 90-х років. Сергій сам зробив з нього військовий автомобіль. Усю відпустку провів у гаражі. Я не ображалася: бачила, як для нього це важливо.

   Чоловік повернувся з війни іншим. Сильно схуд. Очі стали неначе... скляними. Начебто дивиться на тебе, посміхається, а погляд відчужений. Сергій перестав цінувати матеріальне. Речі, гроші, нерухомість – усе відійшло на другий план. Єдине, що тепер мало для нього значення, – це сім'я, батьки та побратими. Поки він був у відпустці, ми встигли відзначити день народження сина... Здавалося, я змирилася з думкою, що Сергій знову виїде на фронт. Але коли це сталося, сіла в машину і помчала за ним... «Їдь додому!» – закричав чоловік, побачивши, що їду слідом. Але я ніби не чула... Уже на трасі Сергій поїхав швидше, і зрозуміла, що не можу за ним встигнути... Не наздогнала. Вранці він подзвонив. Сказав, що нормально доїхав, що любить мене і Сашеньку. Перебуваючи на передовій, міг о 3.00 ночі прислати sms-ку: «Ви з сином – сенс мого життя» або «Я живу заради вас. Пам’ятай про це». Я часто перечитую ці повідомлення. Шостого жовтня вранці ми зателефонували. Сергій сказав, що була важка ніч і йому потрібно відіспатися. Домовилися, що він сам подзвонить. Я чекала дзвінка весь день. Потім не витримала і подзвонила. Його телефон був відключений. На другий день, 7 жовтня, він, як і раніше, був поза зоною доступу.

   – Того дня в розвідку мав іти інший солдат, – згадує снайпер Віктор Хом’як. – Але «Легіонер» був міцним, високим і до того ж не раз ходив у розвідку. Тому вибрали його. Сергій першим почув шурхіт і помітив засідку ворога – 15 російських спецназівців, які оточували з усіх боків. Вони були приблизно одного зросту, однаково одягнені. Позиція Сергія була найближчою до ворога.

   За словами товаришів по службі, один із бійців батальйону, який був неподалік, не відповідав по рації, і «Легіонер» кинувся йому на допомогу. Відкривши вогонь з кулемета, дав іншим хлопцям можливість відступити і тим самим врятував їм життя. Поки вони відступали, йшов нерівний бій. Сергій відстрілювався до останнього.

  – Того дня (тепер я вже знаю, що саме в цей час ішов бій) мені раптом захотілося сказати Сергію, як сильно я його люблю, – зізнається Лілія. – Не змогла додзвонитися і написала під нашою фотографією в соцмережі: «Коханих не зустрічають двічі. Любов буває тільки один раз».

   Зараз маленький Сашко часто просить маму, щоб вона розповіла йому про тата. Лілія розповідає. Вони з сином щотижня приїжджають на кладовище.

   – Через півроку після смерті чоловіка я привела Сашеньку до Сергійка на могилу і сказала: «Тут ми будемо зустрічатися з татом. Ти не зможеш його бачити, але він поруч», – продовжує Лілія. – «А де він живе?» – запитав син. «На небі», – відповіла я. Коли ми йдемо на цвинтар, син обов’язково бере з собою улюблене татове ласощі – шоколадний батончик і пляшку «Пепсі». Половину батончика з’їдає сам, а половину залишає на могилі. А нещодавно син сказав: «Мам, якщо тато на небі, давай полетимо до нього на літаку. Адже літак підіймається так високо! Раптом ми там зустрінемо тата?»

    У пам’ять про чоловіка Лілія Цимбал разом із кращим другом Сергія Вадимом створила благодійний фонд для підтримки професійних та аматорських видів спорту. Організація так і називається «Фонд імені Сергія Цимбала».

   – Мета фонду – допомагати молодим спортсменам, – пояснює Лілія. – Чоловік займався боксом, рукопашним боєм, панкратіоном, кікбоксингом, футболом і ще багатьма іншими видами спорту. Йому сподобалася б ця ідея. Спасибі всім, хто мені допомагає. Це Сергія рідні, друзі, товариші по службі, однокурсники.

   Пам’ять про Сергія згуртувала багато людей. Цього року в Ірпені за підтримки Федерацій панкратіону, джиу-джитсу та боксу пройшли турніри пам’яті Сергія Цимбала. В організації допомогло ще й керівництво Податкової академії, де чоловік свого часу отримав дві вищі освіти. Тепер щороку будемо проводити турніри. Хотілося б відкрити спортивний клуб імені Сергія Цимбала.

   – Ще разом із Сергія друзями і його побратимом Ромою ми зняли про чоловіка фільм. Він короткий, але для мене це важливо. Точно так само важлива і нагорода, яку ми отримали від президента. Довго цього домагалися, подавали документи. Це подяка чоловікові за все, що він зробив для мене, сина, своєї мами. Він завжди нас оберігав. Мама теж не раз говорила мені, що з ним була, як за кам’яною стіною. Це й не дивно, адже все найкраще, що було в Сергієві, виховала в ньому вона... – каже Лілія. – Синок, до речі, намагається мене захищати, як це робив Сергій. Якщо бачить, що я плачу, обіймає: «Мамочко, не переймайся. Я твій Котигорошко. Нікому не дам тебе образити. У мене ж є велика булава». За кілька днів до загибелі Сергія Сашенька встиг розповісти йому по телефону перший віршик про кішку Муру. Чоловік так зрадів, що поїхав у Дебальцеве і вибрав синові подарунок – теплий светрик. Але подарувати його не встиг... Уже після загибелі чоловіка цей подарунок Сашуні передали добрі люди. Якби тільки Сергій міг почути, як добре вже говорить наш синок! Сподіваюся, він чує. Чоловік часто передає нам знаки – рідні запахи, збіги обставин, допомога в, здавалося б, нереальних ситуаціях... Я відчуваю, що він поруч.