Побиті курсанти та зупинка цехів: як бунтували радянські Черкаси

Максим Майстренко, “Бунти в СРСР: черкаський слід”, “Акцент”, №45 від 4 листопада 2015 року.

У ці дні народжені в СРСР ні-ні, та й згадають, що колись у тій країні 7 листопада було найбільшим державним святом: річницею Жовтневої революції. Зранку робітники й службовці, студенти й школярі вирушали на урочисту демонстрацію, щоб під кумачевими знаменами та транспарантами пройти повз головну трибуну, помахати партійному керівництву рукою та кілька разів гучно уславити КПРС, великого Леніна, непереможний радянський народ…

Не без того, що йти на парад когось змушували. Але таких несвідомих були одиниці на кожен багатосотенний колектив. Усі інші вирушали туди у піднесеному настрої, святково вбрані і неодмінно з пластмасовим Іллічем на червоному банті біля серця. А після демонстрації відбувалися домашні застілля біля голубих екранів.

Співвітчизники дивилися на нашу святкову країну, а дочекавшись новин, порівнювали її з іншим світом, у якому бунтують, стріляють, вбивають. Світом, у якому робітничий клас бореться за бодай трохи того щастя, яке ми тут давно маємо. І щиро пишалися своєю Країною Рад, у якій влада належить народу, а тому протестів просто не може бути.

Це ілюзія, шанобливо збережена людьми старого гарту відтоді й дотепер. Стихійні бунти в містах Союзу траплялися мало не щороку, інколи з людськими жертвами, найбільше — упродовж 1960-х. І якщо хтось подумає — то десь там, далеко, а тут такого не було, — помилиться. Навіть у спокійних Черкасах повставали як проти недолугої заводської адміністрації, так і проти правового „беспредєлу“. Сюди дійдемо хронологічним порядком, а поки-що про бунти, які передували нашим.

Хроніка розпачу

Згадуючи про соціальні заворушення та протестні акції у великих промислових містах СРСР хрущовської епохи, зазвичай говорять про Новочеркаськ. Тамтешні події відносно добре описані, збереглися архівні фото та спогади учасників. У червні 1962-го робітники локомотивного заводу, протестуючи проти підвищення цін на продукти, оголосили страйк і пішли під червоними прапорами і портретами Леніна до міськвиконкому, де війська розстріляли страйкуючих. 23 робітники загинули, 70 поранені, 132 особи засуджено на великі терміни ув’язнення, кількох стратили.

Ще до Новочеркаська масові виступи були жорстоко придушені у Подольську (1957), Теміртау (1959), Кіровабаді (1961), Краснодарі (1961), Бійську (1961), Муромі і Александрові (1961), Беслані (1961). Тривали бунти й після Новочеркаська: Сумгаїт (1963), Бронниця (1964), Москва (1966),

Фрунзе (1967), Чимкент (1967), Прилуки (1967), Слуцьк (1967), Нальчик (1968).

Лише після цього хвиля народних хвилювань дещо спала.

Кров Соцмістечка

16 червня 1963 року у криворізькому трамваї, який їхав уздовж парку в районі Соцмістечка (неподалік теперішнього стадіону „Металург“), спалахнув незначний, майже побутовий конфлікт — пасажирам не сподобалася зухвала поведінка нетверезого солдата. Його висадив і почав заспокоювати міліціонер. Зчинилася бійка, і на допомогу своєму підбігли правоохоронці: солдата почали гамселити. Громадяни, які щойно просили привести його до тями, стали на захист армійця. Зчинилася штовханина, тож аби не втратити призвідця конфлікту в натовпі, міліція застосувала табельну зброю. Двоє випадкових перехожих були поранені. Рядового взяли і потягли в найближчий райвідділок.

Районом зразу поширилися чутки, що п’яні менти мало не забили солдата, а на додаток ще й стріляли в людей. РВВС на вулиці Революційній миттєво взяли в кільце понад 600 містян. Влада почала стягувати підрозділи з інших районів. В правоохоронців полетіло каміння, кілька авто були перекинуті.

Міліціонера, з якого все почалося, повісили на пустці за теперішнім криворізьким МВК. Будівлю РВВС підпалили, у пожежі згорів архів кримінальних справ. Вже після цього міліція відкрила вогонь на враження.

З Дніпропетровська терміново виїхали підрозділи внутрішніх військ, але й їм взяти ситуацію під контроль вдалося лише за 3 доби, упродовж яких за офіційними даними загинуло 7 осіб, 15 було поранено, кількадесят покалічено.

За криворізькою справою під суд потрапила 41 особа, кільком з них присудили виняткову міру покарання.

ЗХВ-1968

З 8 на 9 липня 1968 року „раптом“ застрайкували працівники прядильного цеху черкаського „Хімволокна“. Адміністрації і жахливі умови праці у шкідливих цехах, і образи майстрами робітниць, і необгрунтовані штрафи, і зношеність спецодягу, який мав би захищати від впливу агресивного середовища.

Страйкували 132 особи, серед них один член партії та 54 комсомольці. Протест очолив цеховий партгрупорг Микола Чеберяк. Мало не добу стояв цех. Зупинилося 80 прядильних машин, унаслідок чого держава не дорахувалася майже 20 тисяч рублів. Звісно, подія не лишилася поза увагою КДБ. „Голосом протесту“ став прядильник Микола Зозуля. Коли на термінових зборах директор Грицьков звинуватив його, що всі досягнення підприємства той „облив помиями“, Зозуля ледь не запустив дірявою калошею в президію.

„А вам хоч раз довелося пройтися в цьому дранті по цементній підлозі, майже босоніж, у кислоті, що роз’їдає шкіру?“, — кричав він.

Ці слова були останніми, сказаними працівником Зозулею. Його було звільнено ще до того, як правдоборець встиг повернутися на робоче місце. Та найгірше, що невдовзі колишній прядильник просто зник і його слідів не вдалося віднайти й понині.

Скінчилося усе тим, що в Черкаси терміново прибув міністр хімічної промисловості. І хоча йому надали зфальшовані лабораторні висновки про наявність шкідливих речовин у виробничому середовищі, умови праці на ЗХВ дещо поліпшилися. Принаймні, у цехах провели ремонти, штрафів стало менше, а в спілкуванні з працівниками начальство вже добирало слова. Лише за одну ніч і усього 135 осіб спромоглися знести товстий шар примарливого благополуччя у головній промисловій галузі міста. З цією історією у Москві та Києві розбиралися довше, ніж у Черкасах. Як результат, Рада Міністрів виділила додаткові кошти на спорудження житла, лікарню, нові тролейбусні маршрути в промзону.

Пригода з хлопчиком

Хрестоматійним прикладом народного гніву, що як грім серед ясного неба звалився на голову місцевої влади загалом та правоохоронців зокрема, стала історія біля „Пушки“ в районі залізничного вокзалу. 29 серпня 1975 року, рухаючись на мотоциклі з коляскою, міліціонер кермом зачепив хлопчину, що перебігав дорогу. На місці ж всадовив більше наляканого, ніж потерпілого, та його роззявкувату матір в мотоцикл і повіз у травмпункт. Там пацану замазали зеленкою коліно, перев’язали ліктя та повідомили, що до весілля й сліду не лишиться. На цьому жертва полишає сцену.

І все б минулося, якби пильному даішникові, який на лихо опинився поруч, не знадобилося позначити місце ДТП крейдою.

У цей час кафе „Зустріч“ тріщало від відвідувачів: там гучно відпочивала компанія „хіміків“. Вийшли на перекур, і хтось з них кинув цікавим до крейдяної позначки „невинну“ фразу: „Мент збив дитя, вкинув у коляску і здимів невідомо куди“. В людному місці відразу знайшлися оргядисті репетухи, яких хлібом не годуй — дай кривавих подробиць. За мить пацан вже був „збитим насмерть“. Рух Комсомольською перекрив розбурханий натовп. Поруч — два гуртожитки тих самих „хіміків“ та з десяток привокзальних пельменних, пивних і рюмочних. В котромусь із тролейбусів полетіло скло…

Коли на місце події прибули представники міськкому і обкому, кількатисячний натовп вже дозрів до гасел від „бий ментів“ до „геть радянську владу“.

І тут трапилося непередбачуване: пожежа в цеху м’ясокомбінату. На місце виїхали два екіпажі, але вчасно не сповіщені про ситуацію в районі, вони помчали саме Комсомольською. Очманілі від усього зразу, мітингарі сприйняли сирени на свій рахунок.

Машини блокували, наряди побили. До того часу дісталося й курсантам новоствореного пожежного училища: їхню шеренгу просто зім’яли, чимало юнаків позбулися форми, 12 опинилося у травмпункті. Але що робити далі, ніхто з бунтарів не розумів. Остаточно витверезила натовп чутка, що в дворах вже стоять бортові вантажівки, а в них — озброєні солдати.

Масовий психоз скінчився так само миттєво, як і почався. Вже за півгодини там було порожньо: попастися і відповісти за все й усіх ніхто не бажав. Однак, ватажків заколоту це не врятувало — в натовпі весь час працювало кількадесят кадебістів, які „клацали подію на пам’ять“. Ідентифікувати зачинщиків видалося не складно, адже як „хіміки“, всі вони проходили за картотекою. Загалом до відповідальності притягли близько 50 осіб, а конкретно за „геть“ четверо отримали чималі терміни.

Загалом — якась божевільна історія. Але вона красномовно свідчить, якими далеко непростими й удавано-щирими насправді були взаємини громадян та влади у взірцевому соціалістичному суспільстві.

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку